My masters, Awaken!
Gloriousness and biterness
Bittersweetness of the kind
The human kind
The virtues were amongst my heart
Longing for the time
Oh, dear, they are coming back
Within my soul, within my heart
The flag is waving in the sky
Amongst anothers, it shall fly
Books and candles, vessels and wine?
Some vines on verge of the shelf
Some portraits of the Gray
In a mosty cloudy day
Forests' whisper may stay silent
Violent days are screaming now
Shall the do be done ,shall the soul be freed
For witnesses were his own eyes!
And whined the chain of chimneys
"Dear Lord, the days are blind"

...
My masters, shall truth be upon us
Virtues, like rivers in the Alps
Cold, pristine and fine
For the do the dogmas may fly
Crusaders within our hearts
The reinado de educiones will obey
The virtues given to us by the Skies
The people will unite into one

Monolith formed for will be
The truth will return, the only rule
For peace upon the human kind
No masters will be needed then
May they rest in the shiny miriads of sky
While people of the land
Will cry in happiness of the newest time
The news is heard around the globe
For flies it as if a sound
A hymn, a hymn for the free
To do,to craft, to liberate
For simple reasons
Liberty, Glory, Empathy
Will clean the impurity sins
Materialism, Lust and Greediness
Only then we free will be
Only then, when people liberate themselves
From the opium of gratification
From the dangerous feeling of aplomb
Only then, when the Better
Remembering the Lower
Will come to him with open heart
And let him feel the warmth of a one
Only then they equal shall be
Only then, the deadly be willing to go

Here we are, trying again
There we are, fighting pain
Who we really are?
Where the dunes bring us shall?
Difficulties or misery?
What shall we go forward for
What is the point of going far
If homestaying you may do
What to do, how to do
If i am just a youthful one


...
Come a little far
This time we have no turning back
The barricades blocking way were put
Oh, misery, i destroyed all the ways!
I cannot go back, i murdered myself
I can't look forward, for blind am I
Borderline shall be somewhere close
For feeling it am i
Oh, darling, help me
I am lost within the silent forests
I can't light my candle up
I cannot return the dead back
Something i loved is more than just an ash!
What shall i do, whom shall i ask for advice?
I dont even know, who am I
Or do I?

...

Borderline, i can feel you approaching me
Borderline, i feel you being under my feet
It's time to jump
All the sins disappear with the fears beside
It's time to close my eyes for God

To think of mine, to think of mine beloved!
To think of those who hurt in the long-run
To forgive those distrustul ones
My eyes are closing, my body is letting free
The catharsis in the pure form
I am dead
Everlasting may i lie

 The time we have upon us has arrived
Salvation from the skies shall rise
Time to free ourselves from the cuffs
It's time for the do
It's time to fix the unjustified do
Caused by the enternal war and cry
The promised land we deserve
The only truth we know
From the righteous works
Shevchenko's words may live within us
For the glory, for the do of right!
Oh, Moses, it's time to lead us
It's time to rise again from the ashes
Shall not feel wrath to those who die
To those who cry
To those who lie
The do you came for shall you do
Witnessed by you or not, is it justified?
The suffering we go through
Anger, lies and the deadly sins
Spreading across the land of miserables!
The miserables, who used to thrive
To fly higher than they imagined

To love like no one did before
To work as hard as they do
The dark shadow has appeared
Unclaryfying the visibility of the free
Dark times have come to us
Striking, knocking the doors!
What shall we do, where shall we hide?
A Man replied, without thinking twice
"Hide shall we not, fight we must"
And chosen the Moses he was
The one, who will lead people
The one to return the land of free
In the hands of the free
To allude the darkness it's time to bye!
To allure the ones who travel and listen
To return the land, the promised one
To us, the people of free
The suffered and damned will flourish at once
And the words of the prophet will be heard

Врага не буде, супостата
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі

Who is the Moses, asked a child the Man
the Man replied: "The Moses is the People, for fate they decide"

практичного нічого, оскільки в стварносці немає того балансування: завжди вага буде перехилена на другу вісь
але, незважаючи на це, воно лишається таким бажаним нами, творіннями природи, які бажають найти те, що їм не притаманно
хоча ,якщо поглянути з преспективи об'єктивної, то природа - це й є "еквілібріум",який ми хочемо
кожна частка відіграє ту чи іншу роль
і нема ради на це
але ми ж віддаляємося від природи
ми живемо у будинках і квартирах, які збудовані в формі квадрата або прямокутника,що не є зовсім притаманним природі-матінці
не дивно, що в нас нема цього балансу
людина хоче нове, більше
у міру розвитку свого внутрішнього еґо або ж єства,яке диктує їй умови
але вертаючись до теми головної
баланс находиться в тому що нам природне, близьке
для цього ми можемо розглянути таблицю Маслова*, яка розглядає потреби людські
можна помітити за нею, що самі базові потреби людини - у низу, що тільки є першою сходинкою
коли ці потреби людиною (нами) задоволені, то ми хочемо більше
і веду я до того, що чим більше цих сходинок ми пройшли, тим більші в нас потреби
Тим самим баланс, як потреба, починає нівілюватися й взагалі ставати недосяжним

...


Не варто казати, що його досягнути не є можливо
можна старатися урізати свої матеріалістичні потреби/ перфекціонізм, щоб менше речей вас турбувало, що дасть свій плід
але філігранно виконає це завдання той,хто знайде це
той, хто пройде темнії ліси й бархани пісків
тільки для того, щоб найти наш сокровенний скарб
еквілібріум - життя давальний камінь

Брейккор
Доволі темне місце, яке мені довелося одного разу відкрити
Чимось подібний до пост-панку за тим, які емоції дає , але це дуже унікальний жанр, який я зовсім не бачу в українських просторах
але почнемо з преісторії
десь це було весною 2023-го року, коли я багато вчився й мені ставало дуже досадно в житті, бо життя відчувалося як суцільна матриця
позаяк я очікував все, що й мало б бути:
студії, читання, самотність
проте цей жанр відкрився нізвідки, що було достатньо несподівано, бо я такого не слухав
ось з того часу, який я вже забув, я знаю за брейккор
у найгірші часи він мене супроводжує, декламуючи
"Ти в темряві, але світло явиться. А, можливо, і ні"

У ньому нема конкретики, це хаотичне поєднання звуків, яке важко сприймати без розуміння, але й ця частка відображає мене як людину: я не маю однієї сторони, ба навіть особистості, я дуже різноманітний і дію по-різному за різних умов
життя бентежне, як люблять казати люди

веду я до того, що ця музика не буде зрозуміла багатьом: вона не має грунтовної бази , позаяк нема в ній і лирікса, і змісту
проте оця хаотичність, не зрозумілість, тьмяна віньєтка дає свій контраст, який дає жагу пізнання цього темного закулісся.

Переглядаючи старії фото, згадую, які приколи я проходив, які стадії свого метаморфозу, а подеколи й катарсису я проходив у цьому житті.
І це тішить мене, бо я бачу прогрес, але лякає, наскільки одна людина може за рік змінитися
я мусив перепливати ріку за рікою
бувало страшно, бувало хладно, мразно
деколи я бачив лише тьмяні образи, яких вже нема
та й не скажеш, що я досі їх не бачу

...

Бували ночі, коли я метафізично вмирав, бували дні, коли я зі всіх сил шкрябся, щоб не впасти.

Бували дні й ночі, коли дні проходили лише й лише у муках, без надії на завтра, ніякої.

І зараз, після такого екскурсу, я маю змогу дивитися на себе з нової преспективи
і я не впевнений , що треба було міняти всі старі монети, які а мене були, проте я впевнений, що я стаю тим, ким я хочу.

З іншого ж боку, я в цуг-цванзі
я обіграв сам себе в своєму ж багряному етюді, який, на мою думку, мав завершититися ще до літа, а, виявляється, це було лише прилюдія: шляху назад нема, воно наближається, я чую
Днем за днем, ніч за нічкою, я вернуся туди, куди моя душа належить, кому моє серце лежить.

І згадую я, як я бачив ввісні одну дівчину, яка була з метрів 40 від мене
Це було в якомусь селі
пагорб, тин, синє плаття
сонце вранішнє за волоссям
і я , як дитина 8-10 років, відчув, що це та людина, яку я хотів би в житті
З того часу, я досить часто за це думаю
хоча й у більш формі-метафорік


Важко розуміти, що половину людей я й забув
Те, що стільки важило
тепер лише попилинка, яка була здута


Я не пам'ятаю, як я став тим, ким я є
Я заплатив свою ціну за те, щоб розуміти інших, але чи найшов я себе?
Скільки вечорів було проведено за аналізом поведінки й спостереженням, скільки злості й хмурлості
Невже це те, що я заслужив зі своїм майже саквояжем.

Я переживав, страждав, жив, бився, пробував, жалкував
Проходив сніги й камінці,але не найшов те, що шукаю
поки що

Again and again, practice after practice
and here after a year of writing prose i am again
quite interesting to spectate how i never have tried to write something other than a prose
why?
i feel like prose is the only right thing for me at the very given moment since it represents the motion and elegance .
Albeit it has to be said that everything either flies away or is forgotten by me.
I have seen myself lowkey happy, but at the time i couldn't realize that due to the simply lack of experience yet fullfillment
And now i am going via the same phase i used to go a while ago, hence it feels harder this time, although i have learnt how to cope with it.

As a person that can be described as a personality, i am hard to understand yet very simple yet once again complicated
i always manage to trick people into believing something even if it isnt true
the art of writing and eloquence
furthermore, a new adventure awaits for me
i feel like my ship is about to arrive upon me and all the absurd things will vanish away
..

Oh, the dear child of my dreams, never vanish, my loveling!
Stay within me no matter the size of the trenendous is wave, no matter the nature's cruelness!
Oh, dear mother of the things, time!
Let us venture far beyond the horizons
To see the majestic view upon the Nile
To see the adventures of bedouin tribes
To see the wind of the ukrainian steppe
To see the quiet breeze of the Crimean peninsula
To feel without the feeling of homage
To feel without the need to feel wrong about your choice
To see, again and again
How far we have went together
face-to-face
And if i dont get to see your face in the halo of the pale Sun
i will keep the endearing memory of mine
The one that belongs to the depth of my soul
You, the one i have seen in my dream on a hill
May the day come upon me when i see the blessing in disguise
The blessing which is also a hint
To the salvation of bitterness and withered pattern of emociones!
The cold wind my heart has witnessed to blow in my face
The wind of changes it was
Cold and even colder the waves were
They were tough to swim through
My body was freezing away
But nevertheless, fall or arise!
The principles of life were made for us
The naive ones,the honest ones
May the child of mine rise and dare to ask me
Where have u been, my dear man?
Wouldn't the child be just like the little prince?
It's him! Right from the pages
He came to me to deliver the ballad of us
"You will see the promised land, but after it you will fall in your knees and cry!" - said he calmly
And glazed i at him rather tired
replied,"As much as i love seeing every day, leading the people of mine to the land of celestials is the mission i need to take on, even if it takes me as the sacrifice"
He looked at me calmly and disappeared in the vague fog of my memories
And then i woke up
"Messiah , Messiah is coming upon me to lead me" - thought i
Disappeared and I,in the depth of my dreams

тема, яку я відчуваю душею, оскільки я завжди сам ношу свій рюкзак, незважаючи, який він важкий
я не прошу допомоги, але сміюся, даючи іншим спробувати його потримати, а потім чую вкотре, що він важкий
але ніхто не задумується, що це відголосок мого минулого життя яко людини
коли я був менший,то в мене робота була проста: сходи, купи й принеси
але от проблема, бо треба було підніматися бо сходах ,які я образно називав потьомкінські, реферуючи до тих, що в Одесі
я мусив аналізувати, як мені швидше дойти до місця призначення
як мені зробити так, щоб я доніс це все їдло до хати
і ось тут лежить корінь цього
рюкзак, грубо кажучи, вріс у мене як особистість
з мене жартували, що я й плецак - кльова пара, але це й не так далеко від правди
мені не є зручно ходити без нього, оскільки моя спина вже навикла вічно бути Атлантом, який держить Землю.

...

У рюкзаку я носив солоні горішки й глядав математику побік адріатики, сидів на ньому, коли мерз, на турніках підтягувався
чого ж мені цуратися того, що є нативною частиною мене?
це традиція, яка в мене була сформована
і я це веду все до того, що ким би ви не були
щоб ви не робили
у вас з часом будуть свої традиції
шануйте їх, плекайте

деколи я спостерігаю за собою й бачу,що я починаю змінюватися за типом мислення
але чому?
чим це було спричинено?
мабуть, це доволі різні фактори має в собі
байдужість людей, їхня іронічність з лицемірністю
і ідеальним прикладом цього може стати те, що я бачив голуба,який ледве боровся за життя, а я йому не міг допомогти...
але чому є це прикладом?
а от тому що люди так само діють між собою: вони не допомагають один одному, бігме, позаяк не хочуть чи не вважають, що їм це вигідно
люди живуть стаями, які мають свої правила, бо нема людини, яка хоче повністю бути сама без приналежності до чогось.
але що я тут шукаю?
хто був людяний, той вже пішов
хто хоче бути мертвий, вмре
хто хоче ожити, оживе
той, хто є нічим, має стати всім, якщо він цього прагне
ми маємо любити один одного, так ми проживемо крізь тяжкі часи
ми маємо допомагати один одному,щоб не счахліти в кості

...
згадуючи за голуба, хоч я й не люблю вдаватися в емоції, але мене болить серце за нього
а особливо за те, що я не міг йому допомогти
тут і криється казка, за яку говорить назва
але вона не має й не матиме доброго кінця це довго
бо казка ця - це тиха ущелина, з якої не всі знайдуть вихід

Пам'ять - цариця всіх ознак людського, оскільки без пам'яті нема й тебе.

Невже ми, людський брід, не розуміємо, що нас не існує, як виду, якщо забрати особистість
особистість людини - як канва: унікальна, забризкана, але картиною може стати в будь-яку мить.

але я ніколи не розумів, як люди живуть
цей феноменон - велика таємниця для мене
я часто заглядаю на людей, сиджучи сам десь в куточку
розглядаю з далі, таке собі шоу трумана
чи не так?
а якщо б мене розглядали як кролика, який працює тільки експериментальним видом тварини, який може перестати існувати?
що, якщо мене не існує, а цей крлик - моя особистість: коротка, не барвиста, але ефімерна
а що, якщо моє его - це барвистий калейдоскоп спогадів, машина часу й знань, яка може показати й згадати багато історія, які не були бачені іншими так, як мною

...
а якщо ж мене світ ненавидить?
що мені робити?!
якщо раби не кращі від свого рабовласника?
якщо не розуміючи, ідуть по мене, не знаючи, що вони хочуть
якщо ненавидять, не вміючи пробачити
який резон у цих людях?
а якщо мене кохатимуть всім серцем, а мене кликатиме ця зоря з пісень групи Кіно, по імені Сонце а дальнюю путь?
А якщо я знову зустріну ту, яка вчила мене англійської у третій ночі на балконі зоряному?
а якщо я зустріну ту, яка мене вчила вальс танцювати, а я все забув.
а якщо ту, що дала мені знання про іспанську й змотивувала вивчити?

grotesque?
grotesque!
а якщо це все метелики, які, пирхаючи в просторі пробують за себе нагадати, кажучи, "Подивись мені в очі!"
а я закрию очі й пробіжу!
якщо ж я танцювати након на своїх же кістках, торжествуючи перемогу вічного над живим, не відчуваючи холодного заліза між грудьми?

Танцювати, танцювати на смерті своїй власній!
щоб згадати, за чим я прийшов

згадуючи, що шептали мені вітри диких хорватських берегів:
Imaš srce, imaš dušu,
pa zašto neceš živjeti
kad sam rekao da čes, da čes!
Šta ti tvoje sjecanje je rekao?
Rekao je, da moraš se sječati!

Всі чули за одне з див світу - Александрійську бібліотеку.
є різні теорії, чому вона перестала існувати
проте єдине лишається правдою
багато знань було втрачено, як і центр знань стародавнього світу.
..
але чим це може вплинути на сьогодення?
а тим,що ми могли піти далі, ніж ми є зараз
розуміти більше, ніж ми можемо
бачити більше, ніж ми бачимо
а, можливо, воно так і має бути?
що все йде по-своєму
тяжко, через хащі, проте беземоційно, чи не так?
...
так і ми, друзі мої, йдемо крізь хащі
не знаємо, за що
не знаємо, куди
не знаємо, як
проте знаємо лише те, що ми хочемо кращого, більшого
ми хочемо змін
ми хочемо бути сильними, розумними, бравими
але з чого це все породжується?
з відновлення того, що було втрачено

perhaps the best thing you can do before falling asleep is taking a retrospective view on your life
what have you accomplished?
what did you manage to learn and understand by heart?
how many cries and laughs you witnessed?
how many people that are unfaithful to the words of honest and the people who are faithfully belonging to the temple of everlasting desire to exist by people?
quite an interesting thing to mention is what could be considered "everlasting" if everything is trivial and forgetable
even now, when people are dying everyday due to conflicts, wars, agony of minds, stupidness and pettiness of the humankind
why?
why would you be so petty towards this person?
why would you let yourself to be used by someone else just because you aren't strong mentally enough?
...
questions, questions!
all the horizons i have travelled throughout appear in my brain very vividly
and what's even more interesting is that i see myself via this prism of a traveller
i had travelled far beyond the shores, further than i was supposed to
i have seen many things that are not able to be explained
and some of them are still on my mind
what can i do with them?
how do i answer the questions which do not have an answer!

...

what if all i think about is just a little silly dream
what if i can wake up and never see any of you again?
and never think of you again?
and never even laugh from the glorious victories and loses of the past?

...
there is something far beyond the visual spectre that anyone can see by their eyes
there is something more than the ability to touch
there is the spitrual world that cannot be explained
it's the spirit of you
it's the spirit that leads you through difficulties
it's the spirit which should remind you
who are you and what tribe are you belonging to?
that's the question you should find an answer to
in the ranges of Tibet, in the ranges of the journey that will last your life

був це вечір десь в осінній Хорватії
я читав тоді книжку, яку досі пам'ятаю: джури козака швайки, яка, до речі, є доволі гарною
отож, паралельно я ще спілкувався з деким, кого я любив на той час
справді, я любив цю людину
доволі смішно споглядати, як зараз - це тільки попил, який не має змісту
і так з багато чим, насправді
воно спочатку болить, потім - стає приємним спогадом, а далі - пропадає
цей "експеримент", який тривав два роки, доволі закарбувався мені
бо висновки я зробив відносно недавно
отже, виписуючи їх:
спочатку, тебе бере біль
далі - ти адаптуєшся,хоча тебе й бере біль досі
наступне- менше й менше
а в кінці - ти забуваєш цю людину, спалюєш її
і зараз, дивлячись на той вечір, як я сумував за тією людиною, це й справді так
я її не пам'ятаю вже
я забув, що вона являє собою
лишився тільки попил
стільки всього, щоб не пам'ятати, що ти
хто ти
майже як яничар, якщо задуматися
чи справді те,ким ти був, залишилося в твоєму єстві, яке ти сам зшив?
куди ти йдеш, людино?
ким ти єси?

a while ago i decided to travel through rocks and trees by the coast
and then, after an hour of walking,i saw a hufe building
it was a hotel
quite destroyed an unfinished, but still an impressive building
then i continued to walk
which was not a very nice idea
due to the amount of naked people i saw
but
nevertheless, i ended up by comming to some place which reminded me of the wild steppes i have seen before only in the southern part of Ukraine
it was quite a nostalgic moment
but a one i remember about even now.

...
i also remember how i was sitting on some chair by the adriatic sea
i called my ex afterwards, since we got a deal on it happening, and then talked afterwards

...
i also remember how i was sneaking out on the balcony after 0 am just to talk to my girlfriend at that time

these were the times when i was just enjoying life

but
a new life flashes in colours in my eyes
maybe, i will see the past
maybe, the future will be forged
the only thing i know
that just like the abandoned hotel cannot be restored anymore
the past cannot be either
go further, venture far beyond the shores
dont look back
even if it will make you sing alone
you will return back
or will you?

quite a controversial thing to say because , to be fair, no one wants to find themselves being alone
sure, some people might want to be temporarily alone
but it's because they are looking for some type of inner peace or just want to rest
but as social creatures, we need each other
to work in pairs, achieving new heights, making new memories and etc.
but lets take a glance on things from another prespective
to be fair, i most of the time can be found by myself
i dont really need a company nor anything
kinda being like witcher with my "cape"(which is a sweater) and some weird pants.
i have been too shy for a long time, but things change
that shyness has faded away
as much as a plenty of people in my life
...

i suffered a lot from loneliness quite a long time
furthermore, i even do sometimes now
but it forms quite a phenomenon of mine, because i both need and dont need other people
and it's quite interesting
to some extent, yeah, i want to talk with people, explore
but on the other edge of the knife i want to take a backpack and go to the heights of monolithic tibetan mountains

he tittle itself sounds really positive and promising, but, perhaps, it will be rather about some beauty and unsolved mysterious element on the spectrum of everyone's life.
i faithfully believe that a lot of people have something nice in them and if they need help i'd gladly give them my hand
but it might be wrong to do in some cases
you have to pick the people you want carefully, because some of them might noy want you to leave them, but to make you leave yourself this life.
hah, quite a pessimistic to say, but not all the handwritings or, shall i say, typings via my phone's screen
but really, the main point i want to bring here
smile, walk and enjoy your life, because it will be taken from you once and for all

все ще адаптуючись до того, що навколо мене твориться
доволі химерно дивитися, як я поволі вертаюся до того, чим я був
але зараз воно якось змішується з тим, чим я став

колись я вже писав подібне
справді
але, чесно кажучи, я навіть не знаю, що можна добавити
люди будують плани, люди щось шукають
а я,останнім часом, почав тихо спостерігати
якось затуплюється моя щира любов до відкритості й доволі характерної поведінки запальнички, яка присутня
і важко сказати, чи це добре, чи це зле
можна лише спостерігати, бо якось земля з-під ніг тече, не встигаючи обернутися

...
доволі дивний момент, коли навіть те, що ти вичитував,шукав, досліджував, не може тобі допомогти
воно втратило свою актуальність

це більш абстрактне поняття, оскільки закриваю я очі на те, що відбувалося колись
адаптуючись до нової реальності, готуючись до нових викликів
і тяжко сказати ще, що я готовий
проте я знаю наступне
що потроху я вертаюся в те, ким я справді є
і, мабуть, проснуся колись і моє бажання знову заграє барвами
дихати, очима сповненими щастя

доволі часто в мене в голові виникає картинка,де я вишу з ногами закинути за умовною жердиною
проте найцікавішим образом буде те, що я персонізую набирання досвіду в житті
наприклад, через мистецтво боротьби
характерним прикладом цього буде Брюс Лі
Його стиль, філософія й мистецтво персони - уособлюють для мене красу гармонійного поєднання якостей людини
я не є його фанатом, як і будь-якого іншого персонажа, проте я поважаю стиль
якщо він має в собі витонченість, елегантність, граціозність і є надихаючим на нові звершення.

але до чого ж ім'я цієї прози
"головою об скло"?
а це пов'язано з відчуттями, яке дає відродження свого стиль
біль, кров і розбите лице - іпостас вершителів цього шляху
який не має кінця
бо завжди можна досягнути більшого, кращого
і працювати над собою й своїм стилем

я люблю систематизувати періоди в своєму житті
наприклад, можна взяти етюд в багряних тонах, в якому я мусив віддавати все, що
було,і я щиро вірив, що мені будуть вдячними за ці старання, проте я, як завжди, перетворився на фашиського дьявала.
проте не зовсім про це я хочу розказати
за горизонтом, в цьому випадку, буде оповідати про відчуття від життя в метафізичному значенні
наша радість, емоції, любов, злість
яку це має ціну?
за скільки можна це купити?
комусь, це дається легко, а іншим - після випитої чаші горя
проте кожна сторона має свої недоліки
одна здобуває досвід, а друга насолоджується життям
і я не можу сказати, що краще
можна, звичайно, використати термін з англійського лексикону delayed gratification,що означає відкладене задоволення
і можна сказати, що ті, хто зараз набивають руку, будуть мати свій час
проте, звідки така впевненість?
і тут я навчився одне
варто готувати оплоти
життя - буде різним
єдине, що лишиться, це наше надбання
і що ж я хотів би лишити як данину людству
добро, людяність, смілість і рішучість
це мають бути рішення тієї людини, яка бажає щось змінити
а я бажаю не змінити, а допомогти людями
в певній мірі, на засадах альтруїзм
бо справжній лідер дбає за своїх, оберігає

...

тим, хто падає, допомогти
тим, хто дихає на останніх парах, турботи
тим, хто бореться, смілості й відданості
тим, хто любить, щирості
тим, хто забуває, згадати, хто їхній дім
а тим, хто вірить, сили й витримки
щоб те, в що вони вірять, стало дійсністю
ну а тим, хто лихословить, сіє розбрат, нищить, ганьбить за спиною - смерть

їхав я колись в дубровнік
дивовижні гори, місця й закинути будинки доводилося там бачити,а саме на шляху
зі всього, що я бачив до кінцевої мети, мені найбільше запам'яталося місто Плоче.
з населенням в 6 тисяч людей, проте високорозвиненим портом, воно захопило мою уяву яко індустріалізатора
я завжди любив поняття розвитку міст з перспективи наданням їм фабрик і промисловості - це, кажучи просто, життєво необхідна річ для самого існування міста.
отже, продовжуючи подорож, ми їхали далі
жарко було, а я ще слухав дуа ліпу
а потім стояв на боснійському кордоні
і мені не вірили, що 14(i wonder why?)
а далі ще трохи їзди крізь ці цікаві місцини й були ми в дубровніку
доволі смішно, що перше запитання, яке мене цікавило було таке:
все є, крім макдональдса, навіть німці
з мене сім'я трохи сміялася, але я вважав і вважаю цю замітку доволі резонною, проте nevertheless
гуляли по старому місту, яке величезне
весело було доти, доки не треба було купляти продукти: як вийшли,то все закрито й нас буквально здувало, але буває
але найцікавіше було, як я блукав сам по місту
один з найхолодніших і найсамотніших моментів мого життя
бо там було реально холодно, а ще не було з ким поговорити
проте жувати соплі не було б дуже резонно про це
що ж я пробую сказати, так це те, що красу варто шукати в спостережливості, озирнися, аналізуй і роби висновки
можливо, найдеш те,що буде незвичним на слух, але дививожним на сприйняття

Серед люмінесцентних ламп
з однієї сторони, може здатися, що я буду писати про бекрумси, як доволі екстравагантний жанр, проте не зовсім
про що я буду писати, це ж люмінесцентні лампи шахових клубів, до яких я ходив
взагалі, шахові клуби - це щось дуже цікаве в моєму житті
я власне був і в Україні, і в Хорватії
в одному з них, правда, мене звали "ukrajinac" (i wonder what does it even mean?)
і власне ці спогади, як я грав з людьми, сам вчився й далі пробуджують ремінісцентне відчуття, що я вже це проходив, а так і є
хоч і довгих, білих люмінесцентних я вже не бачив достатньо часу, проте вони досі присутні
бо вони зображують те, що не горить від тепла
те, що радіює світле сяйво
те, що має доволі амбівалентну структуру,позаяк воно має різне значення в різних ситуаціях

...

засвіти одну лампу зі свого життя й вона розігріє інші

деколи, світло єдине, що в нас лишається
деколи, його немає
деколи, доводиться блукати в темряві
деколи, доводиться блукати без надії на знайдення виходу
можна замерзнути й закам'яніти
можна сказати, що я не хочу більше й не можу
а можна промовчати й дивитися далі

ПРОЛОГ
це буде певного роду продовження попередньої прози, яка зветься "сонце", що можна зрозуміти з назви, але буде ще один момент, який зв'яже ці історії, крім сонця як речі для символізму.

...

Під палючим сонцем
в мене це асоціюється з тим, як я завжди сам ходжу
по місту, в ліси й, буває, гори
деколи, буває, заїжджаю в маленькі міста
і, лежучи зараз, це доволі цікаво згадувати
деякі люди з цих історій мені вже не є присутні в житті, проте не всі ж вони пішли на барахолку історій
є ті, хто живуть власне в сучасному моєму житті
хоча сучасність буде відносним поняттям, бо те, що є сьогодні,не значить, що 'че бути завтра.
проте є одна річ, яка не змінилася для мене
це символ мого рюкзака
це так, оскільки він в мене асоціюється з подорожами сумними, добрими, веселими, холодними, морозними, неазубтніми
і , незважаючи на труднощі , я старався проходити крізь них сам
я зрідка прошу допомогу напряму, не тому що я гордий, а тому що я вірю в свій ресурс і наполегливість
і цю роль а мене грає рюкзак
чесно кажучи, моїм плечам легше ходити з умовними 7 кілограмами, ніж без них
і це, може здатися, дивно, проте, насправді, це дививожно, якщо зробити короткий аналіз
бо моє тіло привикло до навантаження більше,ніж до розслаблення..
доволі химерно було бачити, як мої рюкзаки вигорали(буквально) швидше за кольором, ніж я засмагав
вони ставали такі бліді
і це є власне те, що я маю на увазі,пишучи під палючим сонцем
те, що метафора блідіння - це набуття досвіду, яке відбивається як і на тобі , так і на твоєму супутнику
я ж хочу, показавши свій мотив, сказати наступне
це одне зі значення рюкзака й людини, кожен має своє
і я хочу, щоб кожен хоч раз в житті мав змогу відчути , що таке ходити під палючим сонцем так, як я відчув це

мені особисто згадується,як я сидів десь на кам'янистому пляжі Хорватії, а потім вирішив, що буде гарно повіджиматися десь на тих каміннях.
проте найцікавіше було тоді, коли був один сонячний день і я вирішив, що треба піти трошки далі, ніж зазвичай,що я й зробив
того дня я вирішив піти собі попри берег, який був, скажемо, доволі пустий, бо то була десь 8 чи 9 ранку вихідного дня
але було доволі жарко, але не пам'ятаю, щоб мене це сильно стримувало
отже, я вирішив собі піти і побачити, що там
іду, іду, бачу якісь мушлі, камінчики , деякі з них я підібрав і вони досі в мене мають бути
і так я дійшов до якось дуже великого, проте закинутого готелю
а потім дійшов на вибжеж, який нагадував мені одеські степи попри море.
і там я посидів пару хвилин, а далі почимчикував десь до хати
найшов ще пару мушель,камінчиків, пострибав через деякі з них, до там цілі брили були(дійсно, звідки в мене добрі навички координації а просторі?)
ну ось
про цю подорож я доволі часто розказую, бо вона для мене була як подих чистого повітря
і цей подих чистого повітря я хочу відчути знову

чимось мені ця назва апелює до твору Чарівник країни Оз
до певній міри, можна провести спільні характеристики обох, варто визнати, відносно сформованих понять,
бо що країна Оз, що країна Дежавю грунтуються на понятті людської свідомост, мабуть, навіть сублімінального розуміння
оскільки дежавю, як відчуття, можна пояснити доволі просто:
те, що вже було
але тоді виходить певний оксиморон,оскільки як можна поєднати країну, яка вже була з тим, що на неї чекає в майбутньому
і це плавне переливається в більш делікатну форму
форму, яку не варто сприймати буквально
бо країна Дежавю - це більш алегоричний термін,який для кожного щось може своє означати
бо ми всі мали те, що було в нас, проте чекає на нас в майбутньому

чомусь, коли я згадую це зараз, мені згадується мій недовгий час перебуття в Чорногорії.
хоча я і був десь на узбережжі, проте ці сліди минулого впали мені глибоко в пам'ять, бо, іронічно,в мене досі є десь олівець, який я там купив.

піднімався я в той час десь на гору
взагалі, звершення на вершину тривало десь 4 години, а потім ще стільки ж вниз.
це була суміш смутку, цікавих краєвидів та роздумів, за які я зараз і думаю
це було як щось посереднє між сном та мрією, хоча й , насправді, тільки реальністю
і це справді дивовижно
наскільки реальності може видозмінитися в пам'яті
варто цінити моменти, які, здається, буденні
бо це останній раз, коли він, момент, буде перед обличчям
як сон

колись, десь в далеких(не зовсім) горах Далмації, я гуляв з другом
і надибали ми на одного чоловіка
ну і, звичайно, що я почав з ним розмовляти, бо таке вже моя натура
виявилося, що він боснієць, який переїхав до того міста, де я жив на той час через югославські війни.
і, чесно кажучи, я не думав би за цей день багато, бо я буквально вирубився тоді десь в автобусі, а потім спав цілий день: встав а 6, пішов в гори, вирубився
буває
проте, проводячи гіпотетичну лінію до сьогодення, я дивуюся, оскільки спогади з того часу - одні з найкращих
я був безтурботним, мав людину, яку любив, і був дурнішим
все змінилося
скільки заплаканих лиць я бачив
скільки болю в них я бачив
скільки самому довелося випити з гіркого келиха
скільки разів я відчував себе приниженим
скільки разів мені було боляче дивитися на цих людей, в їхні лиця, розуміючи, що мені треба буде їх залишити заради вищої мети, дороги
скільки доведеться віддати, щоб побачити себе тим, ким я хочу?
я став досвідченим, але не безтурботним
безтурботність - це те, що дає спокій, проте воно дуже ефімерне
бо один момент пройшов - і я вже виганяю повністю людину, яка колись стільки надій в моїх очах заселяла.
це - короткий удар з минулого, який передає мені привіт, перпендикулярно цілячи в алегорію того, чим я себе зву

quite an interesting thing to spectate is how people communicate
some choose to trust everyone
meanwhile the other ones are too careful with what they are about to yap about
there are also people that are in between
but most of them can be segmented into even smaller groups
if we take a glance at how they argue
some of them are very childish are non-accepting of other beliefs
some are pretty much narcissists
while the other ones choose to put all the blame on others
everyone has their own way of depicting their needs, loses and anger
but what is interesting to me personally is how with time i started to view arguing
i started viewing it as some type of duel
where you are tested on how worthy you are
what have you learnt
and what makes up you as a rather liable person than someone that has no standards of living
i would call the latter ones nomads
because they always find a way to change their beliefs depending on situation
and these people are very dangerous
because they can betray you whenever you need them the most
and the message i really want to impose in a light way
is to be careful, because you never know who you are going to stumble upon

Пристрасть душі, яка породжує пристрасть тіла
танець, який,як шалена гра, триває до повного вимучення
танець, який є співом твого внутрішнього світу, його домінації над зовнішнім
танець, який показує всю силу і красу твого буття
і все це веде до своєрідного осягнення стану дзен,який дозволяє злитися з природою
не зважаючи, в які темні ліси йдеш
з закритими очима чи ні
в тебе є твій запал, який тебе має вивести з цих заглибин
мистецтво пізнання, час стають константами, які не мають значення
те, що ж має значення
дикий танець, що є криком душі
тихою хвилею нічної адріатики, темним небом з зоряними пелюстками
і самотнім стільцем, який веде тебе в цей стан
це - певна нірвана, яка наближає до сальвації розуму
це - дикий танець!

once upon a time, i woke up one morning a bit earlier than usual for me at that time
and i thought about such things:
hm, let's exercise and read a book
then, while listening to one of the songs that is like a key to a state where i feel tranquility,i thought
how about some meditation?
although it was really the last time i did it
this morning really got some deep roots in my memory
because it isnt about the exercise itself or about the meditation practice
it's about trying out new things that could possibly extend my borders of cognitive durability and transcendental understanding of the world and humans
just me and silence in my mind
the only thing i got is practice
and practice
and little by little
a big puzzle will be put one day infront of my face

sometimes i like to look on photos of myself in different times of my age (between 1 and 2 years)
and i gotta mention that even since January my face has matured a lot.
it started to look even more tired
even more experienced
and it makes me curious
because a lot of people dont get that many changes in literally a few months
meanwhile i feel sometimes like i get to experience a year in a few months
so many moments
so many challanges infront of my face
but, perhaps, all i got to do is to continue looking forward
but this all isn't really to say that life is bad or anything
but to say that times really begins to run out of my hands
and it is one of a few things that amaze me
to spectate silently how time flies away